І ось моя душа складає зброю вниз...Життя так само, як і байку Цінують не за довжину, а за зміст. Сенека
Бог запалює свічки – це народжуються люди. Вони всі різні. Дехто тільки тліє довго-довго, світла дає мало-мало, лише для того, щоб зовсім не згаснути. А дехто спалахне, і своїм сяйвом зігріє все довкола, подарує світло, а сам швидко згасне. Таким був випускник нашої школи Дмитро Арциленко. 7 серпня з екранів телебачення прозвучало повідомлення про збитий вертоліт із розпізнавальними знаками санітарної служби. У мережі «Інтернет» з’явилося тривожне повідомлення від Наталі Кропотової: «Діма Арциленко в дуже важкому стані в лікарні Дніпра». Всіх, хто знав Діму, навчався з ним, навчав його, сколихнула ця звістка. Наш Діма!? Наш Арциленко!? Він же наймолодший серед випускників 2004 року! Почуєш ім’я Діма, а перед очима постає життєрадісне, добре, усміхнене обличчя з іскорками в очах. Наш Діма, який завжди був душею класу, в якого була закохана чи не кожна друга старшокласниця школи? Це той учень, який міг спокійно слухати весь урок, бути трохи пасивним, але знаходив відповіді на запитання, відповіді на які не могли дати навіть відмінники. Наш Діма!? У нього ще стільки планів, стільки нереалізованих ідей! Він має жити! - Наскільки важке поранення? - Чим допомогти? - Як врятувати юнака? Він має жити!!! Батьки, рідні, знайомі, однокласники не втрачали надії. Лікарі Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова, які щодня борються за життя кожного пораненого бійця, доклали всіх зусиль, щоб урятувати хлопця, зробили все можливе й неможливе. Дмитро був поранений в голову снайперською кулею, з такими пораненнями не живуть. А як хотілося жити! Як справжній воїн мужньо боровся зі смертю ще 5 днів, але лікарі виявилися безсилими. Дмитру було всього 26 років. Він справжній патріот України, тому я хочу розповісти про нього. Народився Дмитро Арциленко у сім’ї військовослужбовця в місті Харкові. Батьки всю любов і тепло своїх сердець віддавали первістку. Хлопчик підростав щасливим, життєрадісним і дуже допитливим. Напевно, тому відвели до школи Дмитрика так рано, йому не було ще й шести років. У класі він був наймолодшим. Та це не позначилося на успішності учня. Він добре вчився, не лінувався, любив слухати на уроці нову тему, а вдома вже не доводилося читати підручник, бо пам’ять ніколи не підводила. Однокласники ще пам’ятають, як на уроці літератури він не просто читав свій твір «Якби я був Президентом», а впевнено висловлював свою громадянську позицію. І хоча зміст твору не міг вплинути на життя країни, але відчувалося, що його написала людина, яка по-справжньому палко любить Вітчизну: «Моя країна – найкраща у світі. Я буду дбати про людей , їх зростаючий добробут, розвиток країни та мирне небо над Україною» У школі Дмитро мав трьох вірних друзів: Артема, Михайла та Максима. Разом вони ходили до школи, поверталися після уроків додому, грали в футбол, гуляли. Клас був дружний, класний керівник часто організовувала позашкільні заходи, відпочинок на природі. Жоден захід не відбувся без четвірки, вони були активними, запальними. Коли в сім’ї Арциленків народилася донечка, зрадів сестричці, але страшенно переживав. Та батьківської любові вистачало на обох дітей. Дмитро в усьому хотів бути схожим на тата, тому не випадково обрав військову справу. Та коли на медичному огляді учнів дізнався, що хворий на гастрит, і це може зашкодити його планам, то без зволікань заходився виконувати лікарські настанови, щоб тільки потрапити до військового училища. Хотілося, дуже хотілося стати вертолітником, як тато. Не змінив своїх намірів юнак навіть тоді, коли дізнався, що перший екіпаж татового вертольота розбився. Ця подія вразила хлопця, він важко переживав втрату. Після школи Дмитро Арциленко вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені І.М. Кожедуба, опанував професію льотчика-штурмана. Під час останньої зустрічі з однокласниками та класним керівником у травні (а виповнилося в цьому році 10 років після закінчення школи) розповідав, які книги читав останнім часом, захопився творчістю Достоєвського. Учителю було приємно чути, що саме вона запалила вогник любові до художнього слова. Книги стали супутниками, друзями для Діми і в далекій Африці, де він знаходився з миротворчою місією. Африканський континент сьогодні постає одним із основних центрів миротворчої активності України. Саме у травні Дмитро знаходився у відпустці, чекав на виклик з Африки. Події в Україні не могли залишити його байдужим, він дуже серйозно й уважно ставився до життя і до людей. Любив радіти сонцю, землі, милуватися рожевими сві і місячними вечорами. Однак при цьому не забував, що поряд живуть інші люди, яким, можливо, в ту хвилину, коли ти радієш, дуже гірко. Їм потрібна допомога, котру вони ніколи не забудуть. І не тільки їм, інколи й Батьківщині. Зателефонував батькам і повідомив: «Поки чекаю на виклик, гинуть друзі. Піду воювати». У Дмитра слова не розходилися з ділами. Продовжив службу другим пілотом санітарного гелікоптеру Мі-8 11-го окремого полку армійської авіації. Спекотного літнього дня його зміна добігла кінця, але ще двоє важкопоранених військових необхідно було терміново доправити на лікування. Вертоліт другої зміни не завівся. Командир екіпажу прийняв рішення іти. Бойовики, не зважаючи на попередні домовленості, обстріляли санітарний гелікоптер Мі-8, що вилетів за пораненими, в районі висоти Савур-Могила (Донецька область). Так Дмитро, рятуючи життя інших, загинув сам. Не стало справжньої людини, патріота. Сум, біль, скорбота, трагізм обірваного війною життя . Хай його душа злітає у безмежну височінь і звідти радіє з того, що його кровиночка, маленька донечка, котрій тепер лише кілька місяців, буде зростати у мирній країні, за яку загинув її тато. Линь у височінь, українська пісне, зігрівай у прохолодній безодні всесвіту душу кожного солдата, який віддав своє життя заради миру, заради України. Світла тобі пам'ять, Дмитре.
Коли настане день - закінчиться війна. Там загубив себе, побачив аж до дна. Обійми мене, обійми мене, обійми... Так лагідно і не пускай. С. Вакарчук
Зимница Софія, 11-А клас |
|
